Невеличкий відгук на події в Тихані

 

Ті, що живуть на окраїні, в так званій “культурній столиці  Балатону”, рідко можуть дозволить  собі радість зустрітися з тими, хто всім своїм життям запевнює нас в необхідністі таких зустріч. От і зібралися 23 листопада в Тихані ті, хто має за мету не згубитися й не згубити, принаймні те, що маємо.

 

А маємо ми багато: дві батьківщини, дві мови, ностальгію й діточок, про яких дбаємо, щоб не забули своєї мови та культури.

 

Приємно було бачити знайомі й незнайомі обличчя. Сонечко світило гарно, не дивлячись на те, що все ж кінець листопада на подвіррі. У нас вже, мабуть, холодно… А тут – чудовий день! І наша Анастасія з такою любов’ю й ласкою захищає свого Андраша від лихоліть! Спасіння в єдиному жесті… Та ще й під захистом божим…

 

От і літургія в церкві скінчилась, от і віночки поклали, от із гордістю і  сумом узнали про тутешнє життя Анастасії та її подальшу долю, зобачили того самого хреста, якого ніде в світі більш нема, а все ж якесь почуття незадовільності осягло…

 

Знаєте, чого б ще хотілось? Щоб мер містечка був присутній, щоб віце-мер не тільки з дружиною прийшов, щоб населення теж було повідомлене, що 17 листопада – свято, в першу чергу, угорської історії! І якщо “kцzφs az όnnep”, як промовив віце-мер, то хай же ж люди про це знають і йдуть до нас. А вони прийшли б. Я розмовляла з деякими з них після свята. Інформація з мерії до них не доходить, на жаль.

 

Ми ж тільки річницю встановлення пам’ятника святкували і, маю надію, будемо й надалі триматися. Бо, як сказала вчора моя мама своїй онуці, віник мете гарно, як не заламаний.    

 

Олена Петерс (Терех)

 

Кестхей, 26 листопада 2002 року