З ПОДВОЄНИМИ СИЛАМИ ДРУЖНО ВПЕРЕД!

 

Серйозним іспитом на громадянську зрілість стали для української меншини жовтневі вибори в органи місцевого та національного самоврядування Угорщини. Згідно з результатами Центрвиборчкому, в різних частинах УР утворено девять українських самоуправ. Крім них, сформовано ще 3 самоврядні одиниці, дійсність яких ставиться українською громадою під сумнів.

Мені коштувало чималих зусиль прорватися 21 жовтня на лінію телефонів Товариства Української Культури в Угорщині, де дізнався, що напередодні. В неділю, обрано депутатами девяти українських самоврядувань 45 осіб. В українській меншині їх вважають дійсними депутатами, адже вони висувалися Товариством і за погодженням тоді ще чотирьох українських самоуправ. Таким чином, наступні чотири роки українськими громадсько-культурними справами будуть порядкувати в трьох районах угорської столиці другому, четвертому, девятому, а також у містах Сеґеді, Комаромі, Вацу, Мішкольці, Варпалоті й Ніредьгазі.

Тим не менше  після виборів на етнічній карті Угорщини зявилися ще три самовільні утворення, що видають себе українськими. Знову ж таки тут фігурує столиця, але вже  шістнадцятий район, південно-угорське місто Пейч і поселення Комло. Доля четвертого самозванного утворення не була до кінця відома. Його дуже прагнули утворити якісь добродійки й добродії явно неукраїнського походження у восьмому районі столиці, але це їм  не вдалося.

Отака оптимістично-сумна картина вимальовується нині на тлі більш як 5-тисячної української громади в Угорщині. Справжні українські осередки, які діють тут уже з 1991 року, звичайно, будуть боротися із лже-українськими організаціями, якщо не в офіційному порядку, то шляхом бойкотування їхньої діяльності. Та й то сказати, адже одне діло видаватися за когось, й інша справа ним бути. Неодмінними атрибутами українських спілок будь-де в Америці, Західній Європі, Австралії або на Балканах є рідна мова, знання національних традицій, виховання молоді й звязок з історичною батьківщиною. Логічним кроком угорських властей було б визнання нелегітимності так званих окремих українських самоуправ. Але в законі про меншини від 1993 року критерії щодо визначення національного походження депутатів надто загальні, і це дає нагоду аферистам відшукувати різні лазівки. Однак недаремно кажуть в народі: брехнею світ обійдеш, але назад не повернешся. Свідченням цьому став провал осіб, які прагли створити орган українського самоврядування у восьмому районі Будапешта.

Цікаво, що за кілька днів перед виборами речник державного управління у справах національних меншин пан Антал Гейзер навіть звернувся до сумнівних репрезентантів української громади із закликом не висувати своїх кандидатів на вибори. Але це не допомогло. Зараз коридорами деяких районних мерій столиці гуляють байки про те, що за браком правдивих носіїв нації в русинське депутатство  буцімто висунув себе навіть один правовірний магометанин. Найсумніше в цій історії те, що анекдот цей аж ніяк не являється жартом. Дійсно, існує такий східний чоловік, який неодмінно хоче бути мадярським русином. Так що коли араби видають себе за истинних руснаку, то чому  цього не можуть зробити, наприклад, вже іракські курди, стверджуючи, що вони мають родинні корені десь під Одесою, а, може, так, на Полтавщині, акурат в Диканьці за димарем великолєпної Солохи?

 

Арсен Джміль