НА ШЛЯХУ ДО ВІРИ

До 1115-річчя хрещення України

 

І. Від святого апостола Андрія Первозваного до князя Аскольда

 

     Давні письмові джерела неодноразово свідчать, що християнство на нашу українську землю переймалось на протязі довгих віків у тернистих випробуваннях, пізнанні, ваганнях, розчаруваннях, порівнянні з іншими релігіями світу. Віра в Христа йшла до нас різними шляхами: корсунсько-візантійським, східноболгарським, великоморавським (кирило-мефодіївським), західноєвропейським (римським). Перші зерна віри Христової на українській землі були засіяні ще в 40-х роках І ст. від Різдва Христового, коли по ній подорожував, проповідуючи Новий Завіт, святий апостол Андрій Первозваний.

     В ті далекі часи наші предки жили своїм самобутнім життям з усталеними тисячолітніми традиціями, освоювали, зорганізовували, захищали свою велику землю. Торуючи дороги по суші, річкам, морям, вони знайомились з довколишнім світом, пізнавали культуру сусідніх і далеких країн, торгували, воювали, вели переговори, укладали договори, подорожували, в результаті чого життя їх не було ізольоване. Близькі й далекі сусіди їх також вивчали, придивлялись і оцінювали, одні довгий час називали варварами, інші поважали.

     На жаль, ми не маємо свого хронологічного літопису з тої давньої нашої історії (І-ІХ ст.), про яку йдеться мова, тому описи, навіть короткі повідомлення з різноманітних іноземних джерел, що стосуються життя нашого народу, мають для нас неоціненне значення. В таких повідомленнях фігурують назви словян, антів, скіфів, росів, русів, що відносяться до назв тодішнього населення нашої землі проукраїнців. Ось деякі з таких свідчень, що можуть допомогти нам уявити крізь пелену віків обриси наших предків, картини їхнього життя, вірувань, господарства, управління та інше.

У своїй праці Стратегікон візантійський військовий спеціаліст Маврикій Стратег (VІ ст.), описуючи сусідні до Візантії народи, відмічає: Племена словян та антів ведуть однаковий спосіб життя, у них одні і ті ж звичаї, люблять свободу і не схильні ні до рабства, ні до покори. Хоробрі, особливо в своій землі, витривалі, легко переносять холод і спеку, нестатки в одязі і їжі. Полонених вони не тримають за рабів, як це роблять інші народи

     Візантійський історик VІ ст. Прокопій Кесарійський, котрий мав можливість зустрічатися з антами, повідомляє, що словянами і антами не володіє один муж, але споконвіку вони живуть громадоуправлінням і спільно вирішують все приємне та прикре. Про їх релігії він пише: Вони рахують, що тільки один бог, творець блискавки (Перун) є володарем усього, і йому приносять в жертву биків та здійснюють інші священні обради Вони поклоняються і рікам, і німфам, і різним іншим божествам, приносять всім їм жертви і при допомозі цих жертв гадають.

Візантійські автори VI-VII ст. приводять багато фактів участі антів у військових походах Візантії, серед них були і видні військові спеціалісти, такі як військовий трибун ант Доброгаст (555 р.) головний начальник понтійського флоту. З їх творів виступають імена царів наших давніх земель: Ардагаста, Мусокія, Пірагаста, Андрагаста, Добрита та інших.

     Впродовж VI ст. наші давні предки мужньо боролись проти завойовників аварів. Візантійська хроніка відзначає знатний рід багатого і впливового серед своїх співвітчизників анта Мезамира, сина Ідарізія, брата Келагаста, котрий був уповноваженим послом до Аварського каганату. Та підступні авари вбили мужнього Мезамира, тому що боялись його як людину, котра могла очолити проти них значні сили антів. Можливо, це була християнська сімя, якщо автор знайшов можливим назвати їх усіх.

     Візантійський церковний історик VI ст. сирієць Іоанн Ефеський пише про словян-воїнів, що вони мають багато озброєння, що вони навчились вести війну краще, ніж римляни, були організовані, мужні, любили свій народ, свою землю, вірили в свої сили, дуже мистецьки володіли зброєю.

     Прокопій Кесарійський також додає до цієї характеристики, що словяни краще всіх інших уміли воювати в гірських та важкопрохідних місцях.

     Деякі автори вказують на великі державні обєднання словян, називають їх вождів. Так, готський історик VI ст. Йордан описав факт великого обєднаня словян вже в IV ст. під єдиною владою вождя Божа (Буса), котрий воював з готами на узбережжі Чорного моря.

     Арабський вчений ІХ ст. Аль-Масуді у своїх Золотих лугах дав відомості про царя волинян Маджака, якому підкорялись інші князі, та роздори привели до розпаду цього союзу в VI ст. Дослідники вважають, що це була держава дулібів.

     Знали своїх сусідів Кий, Щек, Хорив, коли освоювали великі території, прокладали далекі тропи Трояні для майбутніх поколінь. Про ці тропи, про Буса згадується в Слові о полку Ігореві славній перлині давньоукраїнської поезії кінця ХІІ ст., що вказує на збереження нашим народом героїчного епосу, переказів, пісень, легенд про давнє історичне минуле.

     Наші предки вели торгівлю з далекими країнами, а разом бачили та вчились чужим наукам і культури. У 846-847 рр. арабський географ Ібн-Хордадбех описує як давно вже відомі шляхи купців-русів, а вони належать до словянів, по Чорному морю в Візантію (Рут), по Дону і Волзі в Хазарію і далі до Каспію. В Багдаді словяни, що тут раніше осіли, слугують їм за перекладачів. Бертинські аннали за 839 р. описують місію дружби  від царя-кагана народу Рос до візантійського імператора та їх шлях додому через Західну Європу.

     Походи русів цього часу описані в Житіях Штефана Сурозького, Георгія Амастридського та Афанасії, купців-русів знали по торгу в Херсонесі, Константинополі, на чорноморському узбережжі, в гирлі Дніпра та Дунаю.

     Приблизно на середину Х ст. припадають повідомлення про велику і сильну подніпровську державу з обширними городами і багатьма населеними краями. У літописах згадуються імена Києвичів царів Діра та Аскольда. Східні літописи говорять про численні походи русів, які воюють з довколишніми народами і перемагають їх. Молода феодальна держава, що утворилась на території України в ті далекі часи, блискуче виступила на міжнародну арену, здобула міжнародне визнання.

У 860 р. за порушені умови торгових договорів з боку Візантії розгнівані Руси на чолі з великим князем Аскольдом вирушили в похід і взяли в облогу Константинополь, про що говориться в Житії патріарха Ігнатія: скіфський народ, котрий називається рос, через Евксинське (Чорне) море, прорвався через протоку (Босфор) і ввійшов до Мармурового моря.

     Місто ледве не було піднято на списа, говорив патріарх Фотій. Це була війна, а не грабіжницький похід варварів, війна як продовження дипломатії, на котру була спроможна лише держава. І Візантія мусила підписати договір миру і любові з далекою дніпровською державою Оскольда та рахуватися з нею.

Новий договір з Візантією 866-867 рр. руси мали скріпити прийняттям християнства і єпископа з Константинополя. Патріарх Фотій у своєму Окружному післанні (866-867 рр.) повідомляє, що Рос, народ, добре відомий своєю самостійністю і войовничістю, змінив свою поганську віру на християнську, прийняв єпископа і з ворога став союзником та обіцяв Візантії військову допомогу. Це повідомлення про хрещення деякої частини русів у 60-х роках ІХ ст. підтверджує і Статут Льва Філософа (866-911 рр.), в якому згадується під номером 61 руська єпархія, поряд з 62 аланською.

     Хрестився і сам Аскольд і, мабуть, при цьому отримав імя Миколи в знак успішного морського походу, бо, як відомо, святий Миколай покровительствує мореплавцям. Невідомо, чи будували при ньому церкви, однак можна гадати, що так, бо були вже священники, потрібно було правити церковні служби, відбувати різні церковні обряди. Тож були вже й церковні книги. Дослідники вважають, що при Аскольду вівся літопис і його дані вже використав у своїй Повісті минулих літ Нестор. Аскольд прикладав великі здібності до поширення християнства серед русичів-язичників. Та утвердження нової віри потребувало єдності в верховному князівському оточенні, а її, певно, було недостатньо, бо незгодні з християнством заколотники на чолі з призваним з іншої землі князем Олегом вчинили змову і вбили князя Аскольда. Можна припустити, що князь Олег був із сіверської землі, на що вказує і його імя Лга, Луговий. І така боротьба між лівим і правим берегом Дніпра буде фігурувати на протязі віків аж до татаро-монгольської навали.

В таких умовах відбувалось перше хрещення Русі-України, яке було далекою підготовкою до великого хрещення в 988 році.

Князя Аскольда поховали в Києві біля урочища Угорського святого місця полян, де стояв його княжий двір. Пізніше на його могилі побудовано церкву святого Миколая. Місце його поховання і донині називається Аскольдова могила.

 

Надія Музичук

 

 

Продовження в наступному номері