ОГЛЯД ПОДІЙ ЛІТОПИС УГОРСЬКОГО УКРАЇНСТВА ІСТОРІЯ КУЛЬТУРА
МИСТЕЦТВО НАУКА БЕРЕГИНЯ ПАМ’ЯТНІ ДАТИ І ПОДІЇ АРХІВ
ВІДРОДЖЕННЯ НАЦІЇ
Погляд з Москви
Ні -брехні! Фальсифікації - ні!
 


За якихось два з половиною тижні центральний майдан української столиці перестав бути звичайним географічним поняттям. Майдан став явищем. Нині кажуть не лише " на Майдані", а й " під час Майдану", "учасник Майдану", " закони Майдану". У тритижневому проміжку часу спресувалася така кількість подій, емоцій і доль, що їх вистачило б на добрий десяток років життя іншої благополучної європейської країни. Майдан перевернув життя і душі багатьох із нас, примусивши переосмислити власну роль у долі країни. А багатьом просто довів, що в них взагалі є така роль.
Це були три тижні загальної душевної напруги: ми то сподівалися, то розчаровувалися, то впадали в ейфорію, то були близькими до розпачу. Але основним було те, що все це ми переживали спільно, а не, як раніше, кожен у своїй хаті скраю. Дами в розкішних хутрах і бабульки в розтоптаних чунях, власники крутих іномарок і роботяги-таксисти, скромні дівчата й клубні хлопчики-мажори. Люди, які зовсім недавно не мали поняття, де міститься адміністрація Президента, Верховна Рада і Кабмін, Верховний суд і Центрвиборчком, стали знавцями географії Києва-офіційного. Громадяни, ще вчора аболютно байдужі до політики, сьогодні буквально захворіли на неї і вважають свій стан абсолютно природним.
Прогулюючись Майданом та наметовим містечком останні дні, вже не відчуваєш тої ейфорії, як це було у перший тиждень помаранчевої революції. У перші дні, покидаючи Майдан не раніше, ніж об одинадцятій вечора, люди на ескалаторах, рухаючись у протилежних напрямках, продовжували скандувати "Ющенко!", "Ганьба ЦВК!" та "Нас багато - нас не подолати!".
Коли приїжджав поїзд, уся маса піднесених революційною ейфорією людей, пропихалася у вагон із усмішками та жартами, наступаючи сусіду на ноги та проштовхуючи його у вагон, при тому у відповідь не чули жодного образливого слова.
У самому вагоні люди далі продовжували скандувати. Коли диспетчер оголошував наступну станцію, дехто вигукував: "Наступна станція - Ющенко!", - і всі активно це підтримували. Так тривало ще дві зупинки, допоки хтось не вигукнув: "Всі станції - Ющенко!", на що всі вигукнули: "Ура!". Або ж, проїжджаючи через одну із станцій (наприклад, Петрівка), здіймалося кілька голосів "Петрівка - за Ющенка!". Прощаючись, люди говорили: "До завтра, побачимось під Верховною Радою!".
І щонайприємніше, що у перший день революції таку активну позицію продемонстрували саме кияни. Адже, коли задовго до президентських виборів, говорили про зміну влади через проведення мирної революції, акцентувалося на тому, що без активної позиції киян нічого не вдасться зробити.
Коли 22 листопада вранці опозиція оголосила про безстроковий страйк, десь глибоко в душі закралася пересторога, чи не повторяться події листопада-грудня 2000-ого року, коли під час акції "Україна без Кучми" громадська активність поволі стихла через тривалість акції, мороз та врешті-решт через зимові свята.
Однак уже ввечері 22 листопада стало зрозуміло, що 2004 рік - це не дублювання подій 2000-2001 років та взагалі усіх років української незалежності. Таку кількість народу у центрі Києва ще ніхто не бачив, про таку народну єдність далеко не всі мріяли, про таку готовність стояти до кінця могли позаздрити багато інших націй.
І щонайприємніше - більшість з тих людей були киянами, які, як правило, завжди вирізнялися своєю бізнесовою заклопотаністю, прагматичністю, відсутністю політичного романтизму тощо. Тоді разом з людьми із регіонів кияни стали єдиною нацією, для яких всі справи стали другорядними, окрім однієї - захисту національних інтересів України.
"Ми кинули все і прийшли сюди, бо відчули народну єдність, бо набридло вже пливти по течії, бо ми не заслуговуємо на президента-зека, бо не хочемо, щоб з нами не рахувались, бо щасливі, що нарешті у нас є лідер нації і, врешті-решт, не можемо на самоті удома на кухні тішитися, що ми є українці, і ми є єдині!", - говорили у спілкуванні з автором цієї статті кияни, які вийшли на вулиці.
Вражень, отриманих у перший тиждень помаранчевої революції вистачить усім, щоб до кінця життя пам'ятати, що ми не вівці, і що український народ здатен за себе постояти. Але найголовніше, що цих вражень має вистачити для того, щоб знову у разі потреби вийти на Майдан і виконувати вказівки провідників опозиції, чи то пак провідників нації.
Не можна забувати, як приїжджі люди уночі спали у підземних переходах та на ескалаторах (!) в Українському домі. Або як по дорозі на Київ мешканці придорожніх сіл запалювали вогнища, щоб було видно підкинуті "їжаки", які проколювали колеса автобусів.
Або як люди, які економлять кожну копійку, приносили їжу, одяг та гроші на Майдан або збирали їх у інших обласних центрах для революційних потреб. Або як помаранчеві стрічки вдягали на себе все більше і більше представників силових відомств, які наважились на такий крок через стовідсоткову впевненість, що Ющенко завдяки помаранчевій революції переможе.
Не можна забувати, як зі спецназівцями на Банковій постійно спілкувалися революціонери, розповідаючи їм анекдоти, правду про нинішню владу, співали та навіть приводили священика, який читав людям в касках та з щитами проповідь.
Завдяки цій "чистці мізків" омоновці опускали щити, знімали каски, інколи посміхалися, а задні ряди навіть пританцьовували. Не забудеться ніколи, коли о четвертій ночі серед Майдану, щоб зігрітись, мов колобки, у жовтих накидках шалено стрибали під "Дикі танці" Руслани кілька десятків людей, які кілька годин тому приїхали з Буковини. І як незвично було бачити, коли вночі центральними вулицями Києва продовжували ходити у різних напрямках люди з помаранчевими прапорами, абсолютно не сонно вигукуючи "Ющенко!", а їм постійно підсигналювали у такт проїжджаючі повз "Джипи" з оранжевими стрічками та прапорцями.
У Києві був ще один унікальний "Джип" з кузовом, який якось додумалися обсісти кілька десятків демонстрантів з прапорами різних країн, що виглядало зверху, немов мурахи обсіли кусень хліба. З таким навантаженням "Джип" дуже повільно пересувався, практично повз, і веселив усіх перехожих.
Інколи можна було побачити, коли пасажирів іномарок за ноги тримали самі ж водії, коли ті, майже повністю вилізши із вікна авто, розмахували прапорами. До таких розваг належало і ліплення зі снігу гігантських яєць з написом "Я" та безперервний барабанний бій у пусті металеві бочки перед Кабміном. Враження від революції можна описувати безкінечно, і всі вони доведуть, що така революція не може просто так закінчитись.
Нема нічого благороднішого за народ, який вірить у своїх вождів, і нема нічого гіршого за вождів, що в якийсь момент зрікаються революційних ідеалів. Поки що, як говориться у поганих передовицях регіональних газет, можна сподіватися на краще. Хоча б тому, що останній період сміливо можна іменувати добою руйнування стереотипів.
Після президентського 1999-го року соціуму прогнозували апатію і стагнацію, проте соціум зреагував цілком протилежно. Все почалося "Україною без Кучми", котра втопилася в болоті непорушності влади, пізніше весь стриманий запал вилився у масштабну народну підтримку виборчої кампанії Віктора Ющенка, і нарешті сьогодні люди вийшли на вулиці. Це цілком закономірний шлях.
Слід лише пам'ятати, що народ, доведений до відчаю, розпочинає Коліївщину, а народ, навчений гірким досвідом, здійснює оксамитові революції. Невідомо лише, де межа між відчаєм і гірким досвідом, і в який бік можливий рух від цієї межі.
Тоді нам інколи здавалося, що ще трохи - і ми не витримаємо таких фізичних і нервових перевантажень. А вже сьогодні нам гостро бракує настільки сильних відчуттів. Нам сумно від того, що Майдан закінчується. Схоже відчуття знайоме кожному, хто в дитинстві збирав речі, готуючись до від'їзду з піонерського табору. Всім серцем відчуваючи неминучість розлуки, ми обмінювалися адресами й телефонами, домовлялися про майбутні зустрічі та фотографувалися на пам'ять, намагаючись при цьому заглушити смуток, який нас огортав. Ми вже сумуємо за тобою, Майдане! За твоїми очима, за твоїми піснями, за твоїми руками і за твоїм неповторним духом.
Водночас ми добре усвідомлюємо, що обставини, які породили цей Майдан, ніколи більше не мають повторитися. Заради цього, власне кажучи, і були ці очі, ці пісні, ці руки і цей дух. І приводом для того, щоб Майдан зібрався знову, повинні стати не обмануті сподівання мільйонів, а торжество справедливості.
Люди й надалі приходитимуть на Майдан, якщо буде потрібно. Навіть не тому, що безсумнівно, симпатизують Ющенкові. Головним чином тому, що просто хочуть жити в Україні, в такій, якою її розуміють. Люди хочуть бути джерелом влади, хочуть, щоб вожді служили їм і мільйонам таких, як вони.
Ось чому Майдан розходиться і роз'їжджається країною з рішучим наміром і далі відстоювати своє право на вільний вибір на тридцяти трьох тисячах виборчих <майданчиків>.
Образно кажучи, помаранчі залишаються лежати на снігу. Ми вже вкотре за цю тривожну осінь, що перейшла в зиму, уповаємо на те, що вибори відбудуться чесно, і перемога буде переконливою.

За матеріалами інтернет-видань
"Українська правда" (www2.pravda.com.ua) та
"Дзеркало тижня" (www.zn.kiev.ua)

 
При передруці посилатися на "Громаду"