ОГЛЯД ПОДІЙ ЛІТОПИС УГОРСЬКОГО УКРАЇНСТВА МИСТЕЦТВО ПОЕЗІЯ  
ЛІТЕРАТУРА КУЛЬТУРА КАЛЕНДАР СІМЕЙНА РЕЦЕПТИ АРХІВ
ЗУСТРІЧ З ГЕНПРОКУРОРОМ
БИКІВНЯ: ЗЛОЧИН БЕЗ КАЯТТЯ
"ЗАБУТТЮ НЕ ПІДЛЯГАЄ"
Руслана: "Україна співає свої пісні"
Пальмова гілка - наша!
Кінорежисер Ігор Стрембицький, володар "Золотої пальми" Каннського кінофестивалю
Микола Лисенко
БИКІВНЯ: ЗЛОЧИН БЕЗ КАЯТТЯ


Минуло вже близько 20 років відтоді, як житель міста Броварі Київської області Микола Лисенко відкрив Биківнянські поховання. Спершу для себе, а потім для України і світу. Це було трагічне відкриття. Проте необхідне для самоусвідомлення української нації. Микола Лисенко разом з батьками був репресований і 16 років (1931-1947) поневірявся на засланні в Сибіру та Казахстані. За фахом Микола Григорович - економіст-аграрник. Він активний громадський діяч, один із фундаторів українського товариства "Меморіал", декілька років був головою його виконкому, головою проводу товариства "Меморіал Київщини". Нині 78-річний М. Лисенко є почесний голова товариства проводу "Меморіал Київщини", активний член проводу товариства політв'язнів та репресованих, відповідальний за організацію роботи по увіковіченню пам'яті жертв політичних репресій. Він також був першим головою Народного Руху України в місті Броварі. Наприкінці 1996 року в броварському видавництві "Криниця" вийшла друком книга М. Г. Лисенка "Биківня: Злочин без каяття" - перша книга про Биківню. Робота над Биківнянською темою продовжується. Зараз автор працює над підготовкою трьохтомного видання "Під жорнами комунізму". Нижче подаємо уривки з книги "Биківня: Злочин без каяття".

Відкриття таємниці
Як почалося відкриття Биківні? З відвідин родичів. Приблизно за 400 метрів праворуч від Чернігівського шосе стоїть у лісі хутірець з кількох хат, де й живуть пенсіонери, ветерани війни та праці Логванов Микола Григорович та його дружина Галина Тимофіївна. Обоє поважного віку (1913 та 1918 року народження).
.Привітали одне одного з Днем перемоги, потім обід з чаркою, як годиться, і розмова якось зайшла про таємницю "биківнянських ям". "Що то за ями і де вони?" - запитав я. "Тут, у лісі, недалеко від нас, може якихось кілометр-півтора. То страшне місце, там закопано багато людей, яких розстрілювали до війни як ворогів народу. Це ми знаємо достеменно, як свідки, що жили весь час поряд з цими "ямами".
Подружжя Логванових із своїми родичами та друзями щороку на Великдень або на День перемоги провідують "ями", влаштовують там поминальні обіди та моляться за упокій невинно загиблих. Все це робиться нелегально, потай, щоб ніхто не бачив, бо донесуть "куди треба", і тоді неприємностей від влади вистачить на весь вік. От і цього разу ми невеличким гуртом, узявши все для поминального частування, вирушили до "ям".
Було вже надвечір'я. Йшли ми стежкою від їхньої хати вздовж Чернігівського шосе у напрямку Києва. Пройшли близько 400 метрів, а потім повернули ліворуч і пішли лісовою просікою в напрямку відділку радгоспу "Рибне". Через метрів 800-900 дісталися до того зловісного місця. Машиною сюди дістатися було неможливо - лісова служба поперекопувала все за вказівкою начальства. Зупинилися ми біля поваленого квартального стовпа з цифрами на чотирьох гранях: 12, 13, 19, 20. Як з'ясувалося згодом, людські поховання якраз і були в 19 і 20 кварталах Дарницького лісництва міста Києва. Пройшовши ще пару десятків метрів, ми опинилися на звалищі людських кісток. Нас охопив жах: кістки рук, ніг, ребра, черепи - безліч черепів валялося навкруги на великій галявині в траві та ямах. У черепах дірки в потиличній частині - сліди від куль. Разом із людськими кістками рештки зітлілого одягу взуття, з якого стирчали кістки. Валялися погнуті емальовані кухлі, пряжки, гребінці тощо. Це звалище займало 150-200 х 250-300 метрів, тобто близько 4-6 гектарів.
"Ми з вами опинилися на території колишнього "зеленого паркану", - сказали Логванови, - тобто серед залишків захоронення у ямах людей, закатованих і розстріляних у передвоєнні роки.
Хоч влада весь час стверджує, що це жертви німецько-фашистських загарбників, ми свідчимо, що це ті жертви, кого оголошено "ворогами народу", розстріляно й закопано таємно в 30-ті роки, і звозили сюди трупи аж до 1941 року".
Ми хрестилися, жінки плакали. Серед кісток валялися й дитячі черепи, і уламки дитячих іграшок. Діти "ворогів народу"!..
Сонце вже сховалося за лісом. Ми підняли чарки за спомин невинно убієнних. І я проказав клятву: "Отут, на звалищі кісток людей, вбитих тільки за те, що вони любили Україну, я, Лисенко Микола Григорович, даю перед вами, дорогі мої друзі, слово, що зроблю все, що від мене залежить, щоб правду про ці поховання узнав увесь світ, щоб кістки жертв були віддані землі, і на цьому місці було встановлено гідний пам'ятник з відповідним написом". Це стало метою життя на багато років.

Пошуки свідків
Насамперед було зроблено обстеження лісу з метою уточнення меж території таємних поховань. Водночас група із трьох однодумців зробила численні фотознімки поховань, кісток і черепів. Зроблено було й відбір зразків одягу, взуття та інших речей для майбутньої експертизи. Сфотографовано й взято на неофіційну експертизу декілька черепів з отворами куль у потилицях.
Було віднайдено та опитано всіх мешканців старшого віку в Биківні, які жили там до війни. Чимало свідків знайшлося в Броварях, а також у Києві. Кожний з них вніс свою крихту правди в загальну картину великого горя, ім'я якого - Биківнянська трагедія.

Свідки. свідчення. факти.

Окремим громадянам в селах Броварського району, в кого були коні, влада давала завдання їхати до Києва, до Лук'янівської в'язниці, щоб завантажитися і везти поклажу, куди накажуть. Селяни приїздили на подвір'я в'язниці, там їх завантажували людськими трупами, що лежали штабелями, вози (чи сани) вкривали брезентом або рогожами, і поводирі наказували їхати через Дніпро до Биківні. Коли підводи прибували до Биківнянського лісу, то там уже була готова яма або траншея, викопана заздалегідь. Спеціальна бригада скидала трупи до ями і засипала їх землею. Візників відпускали додому із суворим наказом: "Нікому про це ні слова, бо опинитеся самі в такій ямі!"
.Частково жертв закопували в безіменних ямах на Лук'янівському, Байковому та інших міських кладовищах Києва, але кількість жертв зростала, і все частіше трупи закатованих і розстріляних вивозили за Дніпро в Биківнянський ліс. За рішенням Київської Ради народних депутатів, для відомчих спецпотреб НКВС в районі хутора Биківні було відведено ділянку лісу площею близько п'яти гектарів.
Будівництво цієї зони розпочалося влітку 1936 року. Сюди було завезено багато будівельного матеріалу. Привезли також робітників, місцевим не довіряли. Вони швидко поставили щільний дерев'яний паркан заввишки 2,5 метра з колючим дротом нагорі. Міцні ворота зробили приблизно за 700 метрів від Чернігівського шосе. Біля воріт збудували службове приміщення... під будинком чималий цегляний підвал. Паркан пофарбували в зелений колір. Пішли чутки, що це військовий об'єкт. Народ охрестив його "зелений паркан".
Невдовзі люди помітили, що в зону щоночі закриті вантажівки щось вивозять із Києва, а вже перед ранком від'їжджають назад. Було по 2-3 машини, а інколи ціла колона - 5-6 вантажівок, і обов'язково в супроводі автомобіля з військовими.
З початком війни рух до зони пожвавився. За кілька днів до приходу німців биківчани бачили, як через Биківню в зону "зеленого паркану" чекісти гнали велику колону заарештованих із київських в'язниць. Колона була довжиною в цілий день ходу. А цілу ніч у зоні за "зеленим парканом" лунали постріли, чутно було жахливі крики людей. Привозили до лісу також військових, так званих дезертирів. Вони самі собі копали яму, по команді лягали обличчям вниз і отримували кулю в потилицю.
19 вересня 1941 року німці. великою колоною від Броварів через Биківню йшли до Києва. Через кілька днів після вступу німців до Биківні прибула група німецьких військових на двох авто. Взяли в селі кількох чоловіків з лопатами і погнали їх у напрямку "зеленого паркану". Свідки вирішили, що їх ведуть туди на розстріл. Однак. німці підвели їх до однієї з ям, що вже запала, і наказали копати. Під тонким шаром землі всі побачили труп людини, що була у діагоналевому військовому галіфе та спідній білій сорочці. За наказом німців один труп витягли з ями. Німці все це сфотографували. Після цього чоловіків та хлопців відпустили додому.
Всі свідки одностайно стверджують, що за час німецької окупації німці нікого не привозили, там нікого не розстрілювали і не закопували. Зона стояла безлюдна й німа, люди боялися туди заходити. Після звільнення Биківні з-під окупації "зелений паркан" було розібрано, будинок знесено.
.Після 1944 року та на початку 1945-го у Биківні працювала Державна комісія із встановлення фактів злодіянь німецько-фашистських загарбників. Та комісія "встановила", що в Биківнянському лісі за "зеленим парканом" поховано жертви німецько-фашистських загарбників. Постановили бульдозером усе зрівняти, трохи засадили акацією, людям наказали забути про все.
Минали роки. По Биківні поповзли чутки, що в лісі на ямах вештаються якісь невідомі люди. Копають і "видобувають" . золото. Золота лихоманка тривала багато років. .Територія "зеленого паркану" перетворилася на перерите звалище кісток, черепів, одягу, взуття розстріляних. Люди почали писати листи, скарги. В 1971 році на місці поховань почала діяти друга Державна комісія із з'ясування всіх обставин справи. Свідки розповідають, що до ям було викликано військову частину, яка мала там наводити порядок. Протягом цієї операції було назбирано. різних документів шість чи сім мішків (паспорти, посвідчення, довідки тощо) . Все це було передано міліції з наказом спалити. Палили в одній із котелень Дарниці, сусідній околиці Києва.
.Газета "Вечірній Київ" надрукувала повідомлення, що в Дарницькому лісі знайдено ще одне місце таємних поховань радянських громадян, закатованих німецько-фашистськими загарбниками. На цьому робота другої Урядової комісії закінчилася. Розкопки та видобутки золота тривали ще 16 років - з 1971 до 1987 року.

Де ти, правдонько свята?

З осені 1987 року в Биківнянському лісі вдень солдати охороняли могильник, встановили таблички "В'їзд заборонено". Час від часу в пресі друкувалися дезінформаційні повідомлення. Так,.. стверджувалося, що на території Биківнянських поховань під час війни був розміщений німецький концтабір, в якому гинули радянські люди. Люди читали такі повідомлення і обурювалися цим вигадкам. Численні звертання в пресу і до владних інстанцій, аж до Верховної Ради, були марними.
.Пошуки істини тривали. Ентузіасти не здавалися.
Дослідження місцевості дають підстави вважати, що тут закатовано не менше 130-150 тисяч. П'ять гектарів площі за "зеленим парканом" - це 50 тисяч квадратних метрів. .Якщо прийняти коефіцієнт щільності ям та ступінь заповнення зони за 0,5, то одержимо, що площа під трупами становить 25 тисяч квадратних метрів. Якщо середня глибина заповнення ям два метри (зверху ями засипали шаром землі не більше півметра), можемо підрахувати, що на двох квадратних метрах площі такої ями могло лягти 10-12 трупів, тобто 5-6 трупів на один квадратний метр ями. Таким чином, на використаній площі за "зеленим парканом" покладено не менше 130-150 тисяч трупів. Сумна арифметика. Можна кількість жертв обчислити ще й таким способом, відштовхнувшись від 1500 діб праці катів за шість передвоєнних років, давши їм 700 діб на відпочинок. Знову ж таки звернемося до свідків, які стверджували, що кожної ночі в ліс привозили по 20-30 трупів (тобто за добу 75-90 жертв), то й тоді отримаємо загальну цифру похованих за "зеленим парканом" - 115-135 тисяч.

Таємниця Жовтневого палацу
Хіба міг гадати славетний архітектор Беретті, лаштуючи на живописній київській горі красиву споруду інституту шляхетних дівчат, що його витвір спіткає неймовірно трагічна доля? ...Після більшовицького перевороту 1917 року репресивні органи - ЧК, ДПУ, НКВС, міняючи лише вивіски на цій світлій споруді по вулиці Інститутській, 5, чинили криваві звірячі акції проти всього народу України. Назва - Жовтневий палац - цілком відповідала змісту пролетарської революції: нищити все і вся. В глибоких "цілком таємних" сейфах репресивної машини приховуються й досі конкретні цифри про кількість закатованих саме тут, у Жовтневому палаці, та прізвища тих, чиї трупи таємно вантажівками в нічний час вивозили до ям у Биківнянський ліс.
Та немає нічого таємного, що не стало б відомим. Випадково вцілілі жертви, свідки мордувань і смертей, очевидці відкритих німцями кадебістських підвалів восени 1941 року, родичі закатованих допомогли висвітлити таємницю Жовтневого палацу. Люди чекають (і вимагають), коли ж влада незалежної України прийме рішення про влаштування в Жовтневому палаці Музею історії тоталітаризму в Україні, або ж простіше Музею злочинів більшовизму. Віримо, час прийде і пам'ять закатованих постукає в серця тих, хто усвідомить трагедію, що назавжди забрала з країни багато мільйонів громадян. Цим геноцидом було обезглавлено український народ.
Биківнянський меморіальний комплекс повинен стати невід'ємною частиною Музею тоталітаризму та туристичного маршруту. Людина, яка відвідає такий музей, а також проїде від Бабиного Яру, Лук'янівської в'язниці, Жовтневого палацу й аж до Биківнянського комплексу, неодмінно скаже: "Ніколи більше не допустимо до влади ні більшовизму, ні фашизму!"
 
При передруці посилатися на "Громаду"