ОГЛЯД ПОДІЙ ДИПЛОМАТИЧНІ ХРОНІКИ ЛІТОПИС УГОРСЬКОГО УКРАЇНСТВА ПОЕЗІЯ ЛІТЕРАТУРА
ІСТОРІЯ КУЛЬТУРА КАЛЕНДАР БЕРЕГИНЯ СІМЕЙНА РЕЦЕПТИ ПАГОНИ
ТЕПЛИЙ ПАТРІОТИЗМ
ТЕПЛИЙ ПАТРІОТИЗМ
ЄВГЕН СВЕРСТЮК
 
Ми знову стоїмо на передній межі, хоча Україна після Помаранчової революції 2004 року визначилась. На жаль, не визначилися сили учасників Майдану. Схоже на те, що про Україну вони трохи забули. Вірніше, вони думали, що їхні справи – це і є справи України. А тимчасом у багатьох громадян постало запитання, чи взагалі є у нас влада? Бандити до тюрем не пішли, а пішли на 5-й канал насолоджуватись ліберальною демократією. Кравчуки-Медведчуки створювали свою нову “платформу” – “не так!”. Янукович заліг на дно і чекав сигналу з центру. Газові атаки Путіна його підняли на поверхню, і він знов почав видавати звуки про запровадження російської мови і про негайне покращення добробуту народу.
А тимчасом герої Майдану перетягували на себе ковдру саме тоді, коли народ запитував: де влада?
Юлія Тимошенко надто різко смикнула і оголила свою плятформу. Олігархи дарували Віктору Ющенку якісь непотрібні речі, щоб відволікти увагу від об’єктів, до яких вони встигли присмоктатися. Юлія Володимирівна обіцяє відокремити Ющенка від його оточення. Ніхто нам не пообіцяв відокремити Юлію Володимирівну від її оточення, кажуть, дуже сумнівного.
Тимчасом перед кожними виборами випливає на поверхню не тільки “державна” російська мова, але й мотивчик про “москалів-ляхів-жидів”. “Націоналісти” закутуються в тепло аж до передвиборних кампаній, так, наче їм в спокійніший час нічого казати народові. А потім їх хтось клонує. Коли десь прокрадеться С.Козак – то раптом випливає “третій рух”. Б.Бойко, і святе місце не пустує. Тепер їх збирається затьмарити Олег Тягнибок – на чолі “Всеукраїнського об’єднання “Свобода”. Таке гарне слово “Свобода”, а нікого ним нині не зачаруєш, особливо коли воно не поєднується з таким істотним наповненням, як “відповідальність” і “обов’язок”.
Навіть коли напишеш “Ми у своїй Богом даній країні”, то все рівно постає на черзі запитання: “І що робити?” Якщо далі кажуть: “нам заважають неукраїнці в Україні”, то можна порадити: збирайте українців! Найвідоміших: Леоніда Кравчука, Петра Симоненка, Євгена Марчука, Дніпропетровського Пустовойтенка, Конотопську Вітренко, Закарпатського Шуфрича і Різака, Донецького Януковича разом з Тарасом Чорноволом. Не хочете? Ну, тоді хай “академік Щокін” з МАУПу вам дасть уточнений реєстр – перевірених…
А коли серйозно, то патріотизм потребує перевірки – перш за все. Зараз маємо скрізь багато патріотів, а коли послухати українські тости, то й дуже багато. Одні виголошують за чаркою довгі промови, інші віршують свої тости, а здебільшого в тости заганяють патріотичні гасла по 3-5 штук. Дуже часто патріотичні тости вкладають у текст свого вірша, а вже закінчують побажанням – Україні. Я б сказав, патріотизм потребує перевірки психолога, а то й психіатра. Хворих на ґрунті патріотичному і релігійному більше, ніж на ґрунті розбитого кохання. І тут нема нічого дивного: за патріотизм і за релігію тиснули, а тепер чоловік хоче виговоритися вволю. І нічого дивного, що вони хочуть оформитися в партію. Але за браком розумної програми дій починають з найлегшого – з ксенофобії і з заміни віри – на рун-віру…
Найтяжче “патріотам” визначитися тоді, коли люди потребують якоїсь визначености. Чому їм так важко? А просто вони не копали в собі так глибоко, щоб докопатися до чогось твердого, на чому можна будувати.
Путінська газова атака на Україну перед Новим роком пробудила не тільки “своїх людішек”. Нагадаємо відому торішню сенсаційну фотографію, де вони – Медведчук, Янукович і Кучма – в доземному поклоні застигли перед Путіном. Нині, як від шоку, усі прокинулися – хто до дії, хто до критики, хто з переполоху. З “національною зрадою” у зв’язку з газовими домовленостями Юлія Тимошенко пересолила: свобода слова, яка дає їй негайно трибуну, часто їй шкодить. Взагалі усім треба зібратися з думками, а тоді вже виступати. Варто було зібратися з думками і поговорити з народом лідерові народного блоку В.Литвину і депетатам Верховної Ради перед тим, як збиратися зненацька для проголосування за відставку уряду України.
Зрозуміло, мова не йде про тих, що довго вже думали одну думку: як би під свист газової атаки скинути український уряд і Президента України разом. В захваті від грандіозности тієї національної деструкції їм відібрало розум, і перед голосуванням вони забули про законодавство і не встигли подивитися наліво і направо: з ким голосую!
Національний інстинкт підказує: газовий шантаж щодо України під Новий рік – це виклик кожному українцеві. Розум підказує, що треба підтримати того, хто спокійно бере на себе удар і закликає народ до спокою. Совість радить: я повинен у важку для України годину взяти на себе частку громадської відповідальности і підтримати честь і гідність своєї країни в особі свого Президента. І навіть якщо він особисто зараз чимось мене не задовольняє, я сьогодні з ним і молюся за нього. Адже це перший наш Президент, який не принизить і не продасть, тобто який є нормальним Президентом, поважаним у світі. Українському народові так хочеться когось поважати!
Отак порозважавши, покладеш руку на своє “патріотичне серце” і порадиш йому: не лукав, не гнівайся і не смикайся в момент, коли кожен має нести гідно свій обов’язок. Про це забув “націоналіст”, який каже, що інтереси нації – перш за все. А між іншим, деякі “москалі-ляхи-жиди”, будучи громадянами України, виступили тверезо і проти путінських газових атак, і проти панічної реакції, і проти легкодухости чи хитрости керівництва Верховної Ради, яка пішла на такий нечуваний крок дестабілізації своєї країни в час наступу на неї. Отже, панове, що проголосували за відставку уряду України 10 січня 2006 року, ви дали собі і політичну, і моральну, і інтелектуальну оцінку! А коли серед вас було ще й об’єднання “Свобода”, то з таких союзників навіть Вітренко посміється…
Не виключено, що будуть ще дебати. Я б попросив поставити моє запитання: “Як вам не сором?”
І подумати, кого це стосуються слова Василя Стуса. “А бодай ви пропали, синочки, бодай ви пропали”.
А з патріотичною любов’ю, то така справа, як з усякою любов’ю: вона є або її нема. Згадаймо біблійного царя Соломона, до якого прийшли на суд дві жінки, що засперечалися, котрій з них належить дитина. Обидві заявляли материнське право. Соломон розсудив: розрубати дитину і розділити між двома порівну! – Ой, хай бере дитину вона! – вигукнула справжня мати.
А після цього зберемо за круглий стіл усіх патріотів і попросимо висловитися про справедливість. Той, хто найменше говорить про патріотизм, скаже, причім тум кривда, причім тут якась несправедливість, коли йдеться про те, щоб дитина була жива!
 
“Наша віра”, лютий 2006
При передруці посилатися на "Громаду"