ЛІТОПИС УГОРСЬКОГО УКРАЇНСТВА ЛІТОПИС ЄВРОПЕЙСЬКОГО УКРАЇНСТВА
HUNGARICUM ІСТОРІЯ ВИДАТНІ УКРАЇНКИ
ЗАСВІТИ В СЕРЦЯХ НАШИХ ПОЕЗІЯ ПРОЗА УКРАЇНОЗНАВСТВО
БЕРЕГИНЯ КАЛЕНДАР У КОЛІ СІМ’Ї РЕЦЕПТИ МИСТЕЦТВО
Тепле Різдво в Лісабоні
Тепле Різдво в Лісабоні
Зустрічі з українцями на португальській землі

Олександр КАРПЕНКО, спецкор «Сільських вістей»

Центральна площа Лісабона де Аламеда всіяна людьми, наче маком. Це зібралися українці на святкування Різдва. Приїхали майже з усіх куточків Португалії: з Сетубала, Сантьяго де Касеня, Лагуша, Абрантеша, Калдеш де Раїня, Візеу, Агеди та інших міст.

Якщо в Україні сонце цієї пори скупе на тепло, світить, та не гріє, то тут, у Португалії, воно лагідне, привітне, як, скажімо, у нас під час бабиного літа або навесні. Навкруг грає море зелене. Різдво на зеленій траві при плюс двадцяти для свіжої людини в Португалії — дивина, а для заробітчан — норма. Вони тут свої. Колір їхніх облич набув бронзового відтінку, їхні язики легко перевертають важкі для слов’ян брили португальських слів, вони звикли до різниці в часі, до субтропічного клімату, до місцевої їжі, до європейського ритму життя. Словом, прижилися. Як приживається пересаджена вишня або верба. Чим молодше деревце, тим йому легше пристосуватися до нових умов, чим більше йому років, тим важче. Українські п’ятирічні дітки за три місяці схоплюють португальську мову. Але водночас виникає побоювання, що можуть забути свою, рідну. І тоді розпочинається боротьба за українську душу. Батьки ведуть своїх діточок до недільних українських шкіл, намагаються влаштувати їх до численних фольклорних колективів, і самі завзято беруть участь в українських культурних заходах, боячись втратити хоча б краплину своєї національної сутності. Мені розповіли про чимало випадків, коли російськомовні сім’ї з України переходили на українську мову. Себто на чужині національне почуття зростає, загострюється. Щоб зберегти його, більшість наших заробітчан 2003 року об’єдналася в Спілку українців Португалії (СУП). «Певний час, поки шукали роботу, облаштовували свій побут, ми жили замкнуто, самі по собі. Але зрозуміли, що таким чином духовно деградуємо, а тому вирішили згуртуватися», — розповідає керівник осередку СУП в місті Агеда Надія Уманська...
Свято розпочалося. Глядачі щиро вболівають за своїх друзів, дітей, які беруть участь у виступах аматорських колективів. Бачу, як у натовпі снує, наче матка поміж бджолами, Марія Дец — голова Спілки українців Португалії. Героїчна жінка. Приїхала сюди сім років тому з Тернополя. Живе в Лісабоні зі своєю родиною. Налагодила плідну співпрацю з українським посольством, місцевою владою, церквою, благодійними організаціями, спонсорами. Причому робить це на громадських засадах. Протягом останніх двох років через діяльність у спілці втратила кілька робіт, але рук не опустила, не зневірилася, бо було на кого спертися. Завдяки нинішньому активу робота спілки стала осмисленою, цілеспрямованою. Своє завдання організація вбачає у задоволенні культурних та духовних потреб українців, наданні їм юридичної допомоги, у створенні позитивного іміджу України, поширенні правдивої інформації про її історію та культуру. Налагоджено роботу 15 недільних українських шкіл, засновано газету «Українці Португалії», створено десятки художніх колективів. Останніми роками СУП діє настільки активно й наступально, що не помітити її просто неможливо. «Наша спілка тут для декого, наче ангіна в горлі», — говорить пані Марія, маючи на увазі емігрантські організації, для яких СРСР залишається ідеалом розв’язання національного питання. Вирізняє спілку з-поміж інших організацій і місцева влада — Лісабонська Камера Муніципал. Українська громада пишається тим, що заступник мера Лісабона пан Варіадор одного разу назвав діяльність СУП найактивнішою, найяскравішою. Та скільки ще всього треба зробити! Всі культурно-освітянські та інформаційні досягнення — це маленькі плацдарми на чужій культурній території, які взято ціною надзусиль і котрі утримуються в такий же спосіб. Щоб закріпити і розвинути цей успіх, потрібне кадрове, матеріальне і законодавче підкріплення. Спілка не має свого дому, музею, бібліотеки. Наша громада хоче, аби в Португалії був бодай один пам’ятний знак, який нагадував би про Україну, а тому нещодавно спільно з Українським посольством направила листа мерові Лісабона з клопотанням про виділення місця для пам’ятника Тарасові Шевченку.

Школа «Дивосвіт»
У першу чергу слід допомогти суботнім та недільним українським школам, вважає Марія Дец. Напередодні свята зайшов до найбільшої школи, в якій навчаються діти українців із Лісабона та околиць. Свого приміщення вона поки що не має, орендує його в португальського середнього освітнього закладу під назвою Сан-Педру де Сантарень. (Школам у Португалії присвоюються не номери, як у нас, а імена святих та видатних людей). Кілька місяців тому українська школа пережила потрясіння: «розкололася» навпіл. Призвело до цього протиборство між двома емігрантськими ідеологіями: українською та «есересерівською», згідно з якою всі народи, які проживали на території СРСР, становлять «єдіную історіческую общность». Колишній директор вважала, що в школі можуть навчатися «дети разных народов» — росіян, молдаван, білорусів, і навчання в цьому закладі може здійснюватися не лише українською, але й російською мовою. Така концепція не сподобалася спілці, батькам, які цілком справедливо вважають, що в українській школі за кордоном має бути все українське. Адже створена вона заради того, аби захистити українство від асиміляції. Словом, рідній школі довелося вилузуватися з інтернаціонального середовища, як свого часу Україні з СРСР. Усе тепер у цьому навчальному закладі, що зветься «Дивосвіт», українське: програми, мова, головне, дух. Нині школа майже відновила свою попередню чисельність і продовжує поповнюватися. Працює по суботах, а протягом п’яти днів тижня учні навчаються в португальських школах і мають там відмінні успіхи. Це стосується навіть тих дітей, які в Україні особливою старанністю не відзначалися. Цей феномен наші вчителі пояснюють тим, що португальські програми відстають від українських на два-три роки, а ще психологічними факторами. Шок, якого зазнає родина під час переселення до Західної Європи, змушує всіх її членів відповідальніше ставитися до праці і навчання.
Для вчителів робота в українській школі не основна. Жінки, як і всі заробітчани, працюють на «лімпезі», тобто хатніми робітницями у португальців, або в сфері послуг — офіціантками в кафе, ресторанах, прибиральницями та адміністраторами в готелях, чоловіки переважно — на будовах. Всі — дипломовані досвідчені освітяни, яких матеріальна скрута на Батьківщині погнала свого часу на чужину. Директор школи Ігор Коренний працює електрогазозварником. На будові його мають за класного спеціаліста, хоча ніде цей фах не здобував. Учительська платня — символічна. «Після того, як я перестав працювати по суботах на будові, одержую вдвічі меншу платню, зате маю величезне моральне задоволення. Для нас дуже важливо працювати з дітьми, вдосконалювати свій основний фах. Та головне те, що так ми ніби повертаємося в Україну, у колишнє буття», — говорить директор.
Життя школи цікаве. Вона росте, набуває досвіду навчально-виховної роботи. Зазирнув я в її календарний план: вечори, народні свята, спортивні змагання, засідання КВК, круглі столи. Ну, ніби справжнісінька українська школа, але з португальським ухилом. Колектив міцний і дружний. У ньому панує щира, товариська атмосфера, як у хорошій сім’ї. Під час перерви вчителі зайшли до кімнати психологічного розвантаження (є такі у всіх португальських школах), що обладнана, як затишне кафе, і стали пити каву. Жарти, анекдоти, останні новини, сміх, пісні (школа готувалася взяти участь у різдвяному святі)... Мета колективу — поступово перетворити свою школу на п’ятиденну, атестат якої визнаватиметься і в Україні, і в Португалії. Подібні школи мають французькі, англійські та інші меншини, а хіба наша гірша? Головна проблема — приміщення. Тільки-но приїздить до Португалії якийсь український високопосадовець, португальське міністерство освіти заявляє, що таке приміщення є і воно найближчим часом буде виділене, однак через деякий час забуває про свою обіцянку. Португальське та українське міністерства освіти мали б також розробити та узгодити програму української п’ятиденки, але, судячи з того, що розповіли мені вчителі, в цій справі ще й кіт не валявся. Минулого року в школі побувала директор Міжнародної української школи Людмила Іванова, яка запевнила, що ця структура бере «Дивосвіт» під свою програмну та методичну опіку і що випускники школи матимуть змогу одержувати українські атестати про середню освіту загальнодержавного зразка. Відбулося кілька корисних семінарів. «Дивосвіт» встановив постійний інтернет-зв’язок із міжнародною школою. Словом, зрушення є. Але до повноцінної роботи ще далеко. Школі гостро бракує українських підручників, художньої літератури, наочних посібників. Я був свідком, як активісти громади отримували посилку з українськими книгами, за яку сплатили понад 2 тисячі євро. Вчителі завжди повертаються з Батьківщини під зав’язку завантажені літературою. Виручають також зв’язки вчителів із своїми колишніми школами, які надсилають старі, використані підручники. Дивує мене така ситуація. Хіба учні «Дивосвіту» не такі, як ті, що живуть і навчаються в Україні? Чому рідне Міносвіти ставиться до них, як до дітей другого сорту?
Одинадцятикласники відреагували на появу київських гостей найжвавіше. Більшість із них, як з’ясувалося, має намір продовжувати освіту в українських навчальних закладах. Сергій Гутовський із Бердичева заявив, що повернеться в Україну лише заради того, аби відслужити в армії і, може, навіть стати професійним вояком. Він хоче приносити користь своїй Вітчизні, а не чужій...
Гарні, але нещасливі
Йду вулицями Лісабона, вдивляюся в обличчя місцевих жителів: «Які вони, ці португальці?» Дійшов висновку, що такі, як у латиноамериканських телесеріалах — дони Педро, Базіліо, Жоакіни, Сільвії, Марти. Чорноброві, смагляві, гарні, та все ж не такі, як наші Петри, Василі, Якови, Марічки, Наталки. Наша українська порода, як не крути, найкраща, це визнає не лише Західна Європа, а й увесь світ. Дивлюся на милі, рідні обличчя людей, які зібралися на лісабонській площі, серцем відпочиваю і думаю: «Які ж ми гарні, але безталанні, себто нещасливі...» А може, нерозумні? Бо шукаємо те щастя по всіх світах, хоча, може, слід було б його творити своїми руками вдома, на Батьківщині.
Познайомили мене з Людмилою Холл, представницею старої української діаспори, батьки якої вже давно переїхали з Бразилії до Європи. Розповіла про те, як накочувалася на Португалію в кінці 1990-х так звана «четверта українська хвиля». Це був жах. Ринок праці захопила мафія. Влаштуватись на роботу, винайняти помешкання можна було лише через посередників, так званих «шефів». Зустрічали в аеропорту, везли до місця роботи і потім щомісяця здирали «податок». Із тими, хто опирався такому «шефству», жорстоко розправлялися. Багатьох заробітчан, які через рік-два вирішили повернутися, просто грабували. Були сотні випадків, коли люди опинялися на вулицях Лісабона без грошей і документів, думаючи, що вони в Мадриді або Барселоні. Дівчат змушували працювати у секс-бізнесі. Багато заробітчан, не витримавши фізичного навантаження, розлуки з родиною, а також не встоявши перед закордонними спокусами, спивалися, бо вино у цих краях дешевше води. Заробітчани тоді були неорганізовані, розгублені. Тож пані Людмила самотужки, використовуючи свої зв’язки, витягувала наших земляків із різних халеп. І таки добряче насолила мафії. Дійшло до того, що її мало не вбили. Наші заробітчани її люблять і називають українською матір’ю Терезою.
Але сьогодні ситуація в Португалії змінилася докорінно завдяки кільком жорстким законам, які парламент цієї країни ухвалив 2002 року. Мафію було поставлено поза законом, заробітчанство легалізовано, трудовим мігрантам надано майже такі права, соціальні гарантії, як і громадянам Португалії. «Мафіозі» були заарештовані і засуджені до 25 років ув’язнення. Українці полегшено зітхнули. «Хвиля» з України після цього сягнула піку (близько 200 тисяч мігрантів), але згодом пішла на спад, разом із економікою цієї країни. Заробітки зменшилися, точніше, перестали «зростати» на відміну від інших європейських країн. Сьогодні заробітчани знають, що до Португалії їхати не варто, бо, наприклад, в Іспанії за ту ж роботу можна одержати вдвічі-втричі більше. Тож кількість українських остарбайтерів у Португалії сьогодні становить 50-60 тисяч плюс 10-12 тисяч нелегалів. Та, незважаючи на це, наші за чисельністю треті після заробітчан із Бразилії та Кабо-Верде. Самі ж португальці «рвонули» на заробітки до Франції. Нині їх там понад мільйон. Але ніхто з цього трагедії не робить...
Свої серед чужих
Португальська влада, місцеве населення ставилися до українців по-різному. Попервах неприязно, з підозрою, мовляв, ці білошкірі чужинці, які погоджуються на будь-яку роботу, збивають ціну на робочу силу. Але згодом з’ясувалося, що українці, за що не бралися б, роблять це найкраще від усіх, навіть самих португальців. До того ж із-поміж інших заробітчан, надто вихідців із колишніх португальських колоній, наших вирізняє безконфліктність, освіченість, високий рівень культури. Португальцям подобається, що українці швидко засвоюють їхню мову, з повагою ставляться до місцевих звичаїв, тобто прагнуть інтегруватися. Одне слово, українців полюбили. Влада неодноразово заявляла про свою зацікавленість у тому, аби український фактор якомога довше залишався в португальській економіці. Колишній президент республіки Сампайя одного разу навіть відвідав українську греко-католицьку церкву на руа (вулиці) Кіріно Де Фонсека і в своєму виступі перед парафіянами високо оцінив внесок українців в економіку країни, назвав їх нацією високої європейської культури. Всі українські заробітчани, з ким мені довелося спілкуватися, свідчили про підкреслено приязне ставлення до них з боку роботодавців і влади. Хоча, звичайно, бувають і винятки, бо люди трапляються різні. «Ми тут не гроші заробляємо, а просто живемо, бо почуваємося людьми завдяки тому, що маємо такі ж права, як і громадяни ЄС», — розповідає Павло Садоха, менеджер відомої парфумерної фірми, а ще головний редактор газети «Українці Португалії», великий патріот України і просто чудовий хлопець. Цю думку доводилося чути від багатьох португальських українців. Отже, не лише за грошима їдуть наші за кордон, а й за почуттям свободи, людської гідності, втікають від корупції, заздрощів, бюрократії, чиновницького самодурства. На чужині їм і важче, і водночас легше. «Ми заробили тут грошей і збудували дім на Тернопільщині, в нас усе готове до повернення на Батьківщину, але чекаємо, поки там відбудуться зміни на краще, і найперше — у ставленні до людей», — говорила мені вчителька української школи «Дивосвіт» Уляна Мельник.
Павло Садоха — втілення українського характеру: впертого і цілеспрямованого. В Португалії, можна сказати, постав із попелу. Спалив за собою мости, покинув в Україні престижну роботу в банку, поїхав за кордон заробляти гроші для родини, яка перебувала у фінансовій скруті. Попервах мив посуд у ресторані. Самотужки вивчав португальську мову та економіку. Згодом запропонував свої послуги парфумерній фірмі. Прижився в ній, просунувся по службовій драбині. Нині до його обов’язків належить здійснення аудиту мережі парфумерних магазинів на всій території Португалії. Подав документи до Лісабонського університету. Після двох років навчання в ньому його український диплом про вищу економічну освіту набуде португальської правочинності. Одружився з португальською дівчиною, щороку приїздить із нею в Україну. Тепер Тереза (так звати дружину) — запеклий український патріот...
Чую, троє кремезних хлопців сперечаються про футбол: «Моя «Бенфіка...», «Мій «Спортінг...» Знайомимося: брати Василь та Володимир Цісельські і Богдан Гошовський. В Португалії вони більше семи років. Працюють на будовах. Не пропустили жодного футбольного матчу з участю київського «Динамо» та донецького «Шахтаря». Мало того, очолювали під час цих поєдинків групи українських «фанів». Просили передати нашим урядовцям, що українські будівельники, які працюють сьогодні в Португалії, готові приїхати в Україну, щоб узяти участь у підготовці до Євро-2012. Більшість із них будувала нові стадіони в Португалії напередодні Євро-2004, тож мають величезний досвід. Не використати його просто гріх.
Разом зі своєю паствою на святі був присутній священик Української греко-католицької церкви отець Іоан Лубів. Він користується величезною повагою серед українців Португалії. Коли кинуто виклик долі, коли йде з нею небезпечна гра, підтримка церкви дуже важлива. Тому сотні заробітчан щосуботи і щонеділі йдуть до неї за духовною розрадою і за світською порадою. «Що у них на душі?» — запитую отця Іоана. Туга за Батьківщиною, рідними й близькими, відповідає. Багато з них залишили в Україні своїх половинок, діточок, тож як справжні християни вболівають за збереження родин. Але тішить священика, що все більше й більше сімей возз’єднуються. Немає таких, які не хотіли б повернутися в Україну. Кажуть: ще трохи, і повертаємось, але скільки протягнеться це «трохи», вони не знають.
Тікаємо від самих себе?
Розмова з адвокатом Анатолієм Дубовиком відкрила прірву заробітчанських проблем. Немало українців гине від нещасних випадків на будовах, в аваріях, стають жертвами обману з боку несумлінних роботодавців (такі ще є), потрапляють у поле зору поліції як нелегали, вільно й невільно встрягають у сумнівні історії. Все це потребує юридичного залагодження. Що й казати, життя на чужині не мед...
На сцені — народний артист України Іван Попович. Його появи з нетерпінням чекали. І хоч я бував на його концертах не раз, у Лісабоні відкривав цього співака заново. Він народний у повному розумінні цього слова. Щирий, глибокий. Немає в Україні такого міста, райцентру, де не побував би з концертом. Об’їздив усі українські діаспори за кордоном: в Америці, Канаді, Бразилії, Аргентині, Австралії... Своєю піснею єднав українство всього світу. І тепер його високий дзвінкий голос уперше злітає над Лісабоном: «Та не сніться, давні роки, ані вітер, ані пан, а приснись, Дніпро широкий, Черемошику глибокий і зелений лан. А приснися рідна мати на українській землі, соловейко біля хати — в рідній стороні...» На очах українців — сльози...
— Наші земляки в Португалії йдуть тим же шляхом, який пройшли українці Америки, Австралії та інших країн. Тобто об’єднуються, згуртовуються. Вони щирі, кришталево чисті, але бідні. На жаль, держава дуже мало допомагає у розв’язанні їхніх проблем, налагодженні культурного життя, — говорить співак...
Спорожніла площа де Аламеда. І ось деталь, на яку я не міг не звернути уваги: площа лишилася чистою, ні тобі жодного недопалка, ні пляшки, ні обгортки. І згадалося видовище площі одного українського містечка, після того як на ній відбулося новорічне свято, — вона була всіяна сміттям. Ну, чого ми такі? За кордоном одні — цивілізовані, культурні, а на своїй землі — інші. Може, в цьому причина наших бід? Може, тікаємо за кордон від самих себе?

«Сільські вісті», №14 від 1 лютого 2008
При передруці посилатися на "Громаду"